Від Комана до Шовковського: Найкращі 5 фіналів Кубка, в яких тріумфувало Динамо
Блогер Sport.ua Олексій Рижков підкреслив ключові перемоги біло-синіх у кубкових змаганнях.
70 років тому, 20 жовтня 1954 року, футбольний клуб "Динамо" з Києва здобув свій перший значний трофей поза межами України.
Здобуття командою зі столиці України союзного Кубка в 1954 р. вітчизняні футбольні історіографи нарекли початком української футбольної відлиги. Справді, за сталінських часів у колишньому СРСР на трофеї здобувалися лише російські клуби, здебільшого московські, тільки в 1944 р. випити ігристого напою з радянського Кубка було дозволено ленінградському колективу. А от із новою владою в кремлі розпочалися зрушення і в прописці почесних трофеїв - своєрідне розвінчання культу столичності (московськості). Українським піонером на цьому шляху стали київські динамівці. 70-річне круглодаття - чим не привід згадати найпам'ятніші кубкові звитяги київського клубу у фіналах! А згадати в цьому контексті є що!
1. 14.06.1987. москва. "Лужники". 75 000 глядачів. "Динамо" (Мінськ) - "Динамо" (Київ) - 3:3 (2:1, 1:2), по пенальті - 2:4.
Голи: Кондратьєв (20 хвилина), Зигмантович (45+2 хвилина, з пенальті), Алейніков (60 хвилина) - Рац (45 хвилина), Кузнецов (63 хвилина), Заваров (90 хвилина). У мінчан пенальті реалізували Метлицький та Курненін, тоді як Боровський (воротар) і Алейніков не змогли вразити ворота. У киян пенальті точно виконали Дем'яненко, Михайличенко, Балтача та Євтушенко.
О, ця незабутня гра! Преса назвала цей матч: "Усім фіналам - фінал!". І справді, за напрягом боротьби він перевершив абсолютно всі фінальні двобої пошукачів радянського кубка як до, так і після. Якщо не бачили ту гру, конче рекомендую її передивитися, шкодувати за часом не доведеться - в Мережі вона є в повному обсязі. Не найуспішніший сезон для команди Валерія Лобановського - велике розчарування від непотрапляння до фіналу Кубка чемпіонів (оцініть, які були розчарування тоді та які тепер), низка поразок у чемпіонаті й перебування на незвичному для себе місці в середині таблиці чемпіонату станом на день кубкового фіналу, гіркий післясмак тріумфального сезону-1986, позафутбольні моменти переходу нашого футболу на нові рейки госпрозрахунку (як зазначав Валерій Лобановський, "ми в київському "Динамо" весь 1987 рік билися за створення клубу, як на барикадах, перебуваючи під постійним обстрілом керівників Держкомспорту й Центральної ради товариства "Динамо""). Й фінал із завзятими, спраглими до звитяг мінчанами складався вкрай складно для київського клубу. Менше з тим, справжня воля до перемоги, "стійкість духу" (у визначенні аж ніяк не симпатика киян Володимира Маслаченка), майстерність і холоднокровність під час серії післяматчевих пенальті, зрештою, схилили чашу ваг на київський бік. А шалена радість від голу Олександра Заварова на 90-й хвилині й від влучного пострілу з 11-ти метрів Вадима Євтушенка в післяматчевій серії - дотепер у пам'яті!
2 мая 1990 года, Москва. Стадион "Лужники". 15 000 зрителей. Матч между "Локомотивом" (Москва) и "Динамо" (Киев) завершился со счетом 1:6 (0:3).
Голи: Мілешкін, 52, з пенальті - Михайличенко, 19, Рац, 30, Саленко, 43, 65, 90, Литовченко, 71.
На другій позиції в динамівському хіт-параді фінальних кубкових матчів я розміщую фінал 1990 року — це була найбільша перемога для киян у вирішальних кубкових битвах. О, як же наші земляки тоді заставили попотіти залізничників! Голи забивалися на будь-який смак, кожен з них був справжнім витвором мистецтва. Ця гра стала справжнім тріумфом Олега Саленка, безумовно, його найяскравішим виступом у складі київського "Динамо". Також варто згадати про м'яч, забитий Геннадієм Литовченком — як зазначив Володимир Перетурін, це був "фірмовий удар киянина", який отримав звання найкращого гола травня 90-го. Це був останній союзний кубок, здобутий "Динамо" під керівництвом Лобановського.
Тодішній тренер "Локо", в майбутньому наставник київського "Динамо", а нині, коли м'яко, аж ніяк не критик політики чинного російського президента щодо України, Юрій Сьомін зауважував: "Кияни влаштували тактичну пастку, заманили нас на свою половину поля і завдяки контратакам уже в першому таймі забили три "сухі" голи, після чого ми остаточно впали".
3. 20.10.1954. москва. Стадіон "Динамо". 65 000 глядачів. "Динамо" (Київ) - "Спартак" (Єреван) - 2:1 (1:0).
Голи: Терентьєв на 35-й хвилині, Коман на 69-й - Меркулов на 49-й хвилині.
Перша значна кубкова перемога "Динамо" під керівництвом головного тренера Олега Ошенкова стала історичною подією, адже в боротьбі за цей престижний трофей взяли участь 16 649 команд. Ця масовість, хоч і була трохи перебільшена в хронікальному відео, підкреслила рівень конкуренції. Фінал відбувся в надзвичайно складних погодних умовах, які до цього не спостерігалися під час кубкових матчів. Олег Макаров, воротар киян, згадав: "Погода вирівняла шанси обох команд. Густий туман перетворив поле на слизький майданчик, і ми втратили свою основну перевагу – технічну майстерність. Коли м'яч відлітав до середини поля, я просто не міг його бачити." Після перерви з'явилася деяка ясність, хоч і не достатня для комфортної гри, але в критичний момент Михайло Коман зумів помітити (і створити!) гол, який став вирішальним, навіть в умовах густого туману!
У фіналі це слово "вперше" стало незмінним супутником події. По-перше, почесний трофей вперше залишив територію Росії, а по-друге, вперше в історії фіналу жодна московська команда не потрапила до числа учасників, натомість були представлені як вірменська, так і українська команди! "Советский спорт", підбиваючи підсумки цього фіналу, зазначив: "Досвід киян виявився вирішальним". Кияни святкували свій довгоочікуваний успіх з великою радістю та задоволенням.
4. 25 травня 2003 року. Київ. НСК "Олімпійський". 71 000 вболівальників. "Динамо" (Київ) проти "Шахтаря" (Донецьк) - 2:1 (перший тайм 0:1).
Голи: Хацкевич на 56-й хвилині, Діогу Рінкон на 90+1, Воробей на 18-й хвилині.
Перший великий трофей киян після смерті Валерія Лобановського був завойований у надважкому протистоянні із "Шахтарем". Підопічні Олексія Михайличенка доволі швидко пропустили гол (Андрій Воробей не схибив), однак змогли, зрештою, здобути вольову перемогу. Відзначу супергол майбутнього наставника киян Олександра Хацкевича зі стандарту й святкову атмосферу на трибунах. Тоді вітчизняне "класико" робило за великим рахунком перші історичні кроки, й цей матч - своєрідний заспів на майбутню непримиренність.
5 червня 2015 року. Київ. НСК "Олімпійський". 53,455 уболівальників. Матч між "Динамо" (Київ) та "Шахтарем" (Донецьк) завершився з рахунком 0:0, а в серії пенальті перемогу здобуло "Динамо" з рахунком 5:4.
Кияни реалізували пенальті завдяки Драговичу, Гусєву, Ярмоленку, Беланді та Хачеріді, тоді як Велозу не зміг влучити у ворота, а Антунеш потрапив у руки голкіпера. У донеччан успішно пробили Срна, Луїс Адріану, Дуглас Коста та Алекс Тейшейра, а Тайсон не зумів переграти воротаря, Ракицький влучив у поперечину, а Гладкий також не зміг забити, потрапивши у голкіпера.
Не можу пригадати жодної такої неймовірної серії пенальті! Коли команда відставала на два м'ячі (скільки ж "матчболів" не реалізували "гірники", зокрема, за влучним коментарем ведучого про "подачу Тайсона"!), динамівці все ж зуміли здобути вольову перемогу. Тоді команду очолював Сергій Ребров, який на сьогодні є головним тренером національної збірної, а вирішальний момент у цій битві належав теперішньому наставнику "Динамо" Олександру Шовковському. У своїй книзі "Все в твоїх руках" він описав, як вгадав напрямок удару й відбив м'яч, таким чином забезпечивши команді титул володаря Кубка України у матчі, який вже вважався програним. Шовковський навіть присвятив окремий розділ цій серії під назвою "Шестисотий матч", адже саме стільки поєдинків зіграв легендарний голкіпер. І навіть незабутня модель "Мерседеса" не варта зневаги, адже ця захоплююча серія пенальті була справжнім шедевром футбольного мистецтва, а її інтрига перевершила всі очікування, не поступаючись інженерним досягненням німецької промисловості.
Футбольна відлига в Україні, що почалася в середині 1950-х років, призвела до здобуття чотирьох титулів чемпіонів "Динамо" у 1960-х, а також п'яти кубкових перемог українських клубів в цей же період. Спочатку донецький "Шахтар" виграв два Кубки СРСР поспіль, потім кияни двічі здобули кубок, а на завершення 1960-х років "Карпати" піднялися до фіналу кубка. Протягом цього вражаючого десятиліття українські команди за кількістю трофеїв (чемпіонат + Кубок) значно наблизилися до російських клубів, заклавши міцний фундамент для того, щоб вже в 1980-х роках їх перевершити.
Зараз за вікном - суворий воєнний 2024 рік. Наприкінці жовтня на арену Кубка України вийдуть провідні команди найвищого українського дивізіону. Від початку повномасштабної агресії з боку Росії національний Кубок переживає важкі часи. У сезоні 2021/22 він не був завершений, у сезоні 2022/23 взагалі скасували, а лише минулого року відбувся повноцінний розіграш. У серпні цього року стартував 33-й розіграш цього престижного трофею. Майже півсотні команд беруть участь у кубковому турнірі (хоча це не йде в жодне порівняння з масштабами союзного кубка, який відбувався 70 років тому). Я мрію про те, що після нашої перемоги над жорстокими російськими загарбниками національний кубок стане більш представницьким змаганням, а вітчизняні гранди розпочнуть з 1/16 фіналу, відвідуючи футбольні стадіони та створюючи справжній футбольний бум на місцях. Можна іронізувати щодо масовості кубкових змагань (число учасників, яке наближається до 17 тисяч, дійсно виглядає надмірно, нагадуючи радянські вареники), але я вважаю, що залучення аматорських команд до кубкових стартів, безумовно, є позитивним моментом.
