Збагнула: ноги наче відірвані від землі. Українська чемпіонка світу, яка зросла в дитячому будинку, пережила обстріл гуртожитку російськими військами, але незважаючи на все, продовжує боротьбу за паралімпійську медаль.

Перша українська чемпіонка світу з парабадмінтону Оксана Козина, попри відсутність спарингів і життя за кордоном, рішуче налаштована боротися за медалі на Паралімпійських іграх 2024 року в Парижі. Її гуртожиток у Дніпрі вже зазнав удару російської ракети, а сама спортсменка вже понад два роки перебуває у Франції, однак мріє прославляти Україну і трохи шкодує, що не змогла реалізувати себе у стрільбі.

У розмові з OBOZ.UA Оксана поділилася, що займається парабадмінтоном всього шість років, але вже у 2022 році в Токіо зуміла стати чемпіонкою світу. Крім того, дівчина, яка більшу частину свого життя провела в дитячому будинку, здобула призові місця на чемпіонаті Європи 2023 року в одиночному і парному розрядах. Дніпрянка вірить, що українці здатні досягати високих результатів у спорті, якщо матимуть більше віри в себе.

- Оксано, могли б ви поділитися, звідки ви родом і як парабадмінтон став частиною вашого життя?

- Я з міста Дніпро. Займалася багатьма різними видами спорту. Першим був пауерліфтинг, потім мене запросили до волейболу сидячи. І ось після волейболу я ходила до зала, де займалась пауерліфтингом і побачила, як Дмитро Зозуля, який потім став і моїм тренером, навчає дітей бадмінтону. Мені стало цікаво, спочатку я захотіла просто спробувати. Але так спробувала, що перейшла туди.

- Чи можна запитати про вашу травму?

- Так, все гаразд, я не відчуваю сорому. З народження в мене аномалія нижньої кінцівки: нога є, але вона маленька, і відсутня малогомілкова кістка. Рідні батьки мене залишили, тому я виховувалася в дитячому будинку.

Коли мені виповнилося 15 років, вони дали про себе знати і повідомили, що не відмовлялися від мене, а у пологовому будинку їм сказали, що я померла. Проте я не вірю в це, вважаючи, що спочатку вони вирішили відмовитися через сором за те, що я народилася з інвалідністю, а вже потім їм повідомили, що мене немає.

- То ви ще й досвід перебування в дитячому будинку маєте...

- Чесно кажучи, я дуже задоволена, що маю досвід дитячого будинку і батьків, тому що саме дитячий будинок дав мені спорт. Також там нас навчали щось робити, щоб у майбутньому, коли ми вийдемо з дитячого будинку, вміли не лише спортом займатися, а й вишивати, малювати, співати, танцювати.

Отже, у мене є кілька альтернативних шляхів на випадок, якщо спортивна кар'єра завершиться. І рано чи пізно це станеться, тоді я матиму чітке уявлення про те, чим займатися далі. Хоча дитячий будинок має свої мінуси, я дуже вдячна за досвід, який отримала там.

- Ну, я так розумію, що життя там і чимало чому вчить, і добре загартовує?

У першому дитячому будинку було саме так. Спочатку я жила в дитячому будинку, де не було батьків, але всі діти були здорові. Якщо чесно, там було страшно. Проте вихователі ставилися до нас дуже добре і завжди допомагали.

А ось другий дитбудинок вже був для дітей з інвалідністю. І там - якось так, до життя дуже складно готують. Тобто, ти кожен день приходиш на все готове, сам нічого не вмієш. А потім у дорослому житті вже треба привчатися.

- Чи це в дитячому будинку ви вперше почали займатися спортом?

Звісно! Ось унікалізований текст: - У 17 років мене вперше запросили спробувати себе у пауерліфтингу. Чесно кажучи, я вирішила піти, не стільки для тренувань, скільки щоб більше спілкуватися з хлопцями. Однак, насправді, жодного разу не мала нагоди зустрітися з ними, бо відразу зрозуміла, що спорт - це моє покликання. Почала активно тренуватися, і з часом у мене почали з'являтися результати. Проте, я не прагнула досягти великих висот у пауерліфтингу, оскільки не бачила себе у цьому виді спорту.

Я мріяла стати журналісткою, але з часом зрозуміла, що не повністю усвідомлюю всі аспекти цієї професії, тому вирішила відмовитися від цієї ідеї. Натомість мене запросили приєднатися до команди з волейболу сидячи. Окрім цього, я також спробувала себе у стрільбі, хоча й лише на один день. На жаль, через нашу погану поведінку дитячий будинок заборонив нам продовжувати відвідувати заняття. Щиро кажучи, я дуже шкодую про це, адже стрільба мені дуже сподобалася.

Я пам'ятаю, що мені було 14 років, і нас запросили спробувати. Приїхало багато дітей з дитячого будинку, але тренер зробив дуже розумно, коли сказав, що зможе обрати лише три людини, тому давайте спробуємо, хто як буде стріляти. Було три призових місця, і я стала другою. А третьою тоді стала Зоя Овсій - відома легкоатлетка, рекордсменка, призерка Паралімпійських ігор 2016 року і чемпіонка Паралімпіади-2020 в Токіо.

І я зараз дуже шкодую, що не змогла займатися стрільбою, бо я знаю: там я була б чемпіонкою. Також мені запропонували спробувати себе в карате. Я хотіла, мені сподобалось. Але не змогла, бо тренер жив у Полтаві, а дитячий будинок не відпускав. А от від веслування на каное я відмовилась сама, оскільки вважала, що я там нічого не буду досягати. І потім виявилося, що за півроку до Паралімпійських ігор 2016 його прибрали з програми.

Можливо, десь відчували.

- Це дійсно так. І коли я займалася волейболом сидячи, відчувала, що нічого не досягну. Так і сталося: вони вже вдруге не потрапили на Паралімпійські ігри. А ось бадмінтон - це перший вид спорту, який я обрала за покликом серця. Я сказала, що стану тут чемпіонкою, прийду за медалями і перемогами. І знаєте, так і сталося.

Навіть перевершило мої очікування. Коли я здобула перемогу на чемпіонаті світу, це стало історичним досягненням, адже жоден українець до цього не ставав чемпіоном ні в бадмінтоні, ні в парабадмінтоні.

Спираючись на свій досвід, я можу сказати, що Україна могла би бути кращою в бадмінтоні і парабадмінтоні. Від себе ще доповню: якщо ти хочеш бути чемпіоном, то треба багато працювати самому. Якщо ти справді хочеш і віриш. Мені допомагає віра в Бога. Бо дуже важко. В бадмінтоні важко, і в нашій країні також. Але якщо ти віриш, то переможеш.

На мою думку, в нашій країні не вистачає віри в наші можливості в бадмінтоні та парабадмінтоні. Я завжди стверджувала, що Україна багата на спортивні таланти. І досі твердо в це вірю. Хоча результатів, яких ми прагнемо, поки немає, я бачу величезний потенціал нашої нації. Проблема в тому, що ми не можемо знайти правильний підхід. Нам не вистачає впевненості.

Ми переконані, що азійські спортсмени надзвичайно сильні. Але що мені до Азії? Якщо я маю бажання, я здатен на все. Так, мені надзвичайно важко. Після чемпіонату світу 2022 року мої результати погіршилися. Але ніхто не знає причини. Зараз я не можу говорити про це, оскільки не маю права. Однак з часом я розкрию всі деталі. Незважаючи на труднощі, я все одно здобуваю медалі. Бо вірю, що є Бог, і Він мені допомагає. Коли я це говорю, мені хочеться плакати.

- Так, нині багато спортсменів стикаються не лише з власними травмами, але й з реаліями війни в країні.

Знаєте, війна мене не зламала, вона лише зробила мене сильнішою. Нам просто бракує віри, щоб наважитися і здійснити те, на що ми здатні.

- Ну, можливо, в деяких випадках ми поступаємося в психологічному аспекті, коли стикаємося з такими суперниками, як Китай.

Цього року я змагалася з дівчиною на чемпіонаті світу. Мою суперницею стала китаянка. Хоч я і зазнала поразки, не вважаю її сильнішою за себе. Причина моєї поразки в тому, що я займаюся спортом лише шість років, тоді як вона має за плечима 22 роки досвіду. Проте я дуже впевнено боролася з нею. Мені просто бракує практики. Якби я тренувалася так само інтенсивно, як у Китаї, я б її безперечно перемогла.

Тобто, я вірю в те, що можу зробити краще, але нам в парабадмінтоні дуже важко через те, що немає з ким спарингуватись. Є лише одна людина. І завдяки цій людині я ще якось виходжу і граю з усіма моїми суперницями. А Китай, там 300 чоловік. Дуже хороша підготовка. В Індії ще більше, ніж у Китаї. І все одно я ще щось роблю і виграю, а вони бояться зі мною грати.

Жоден із моїх суперників навіть не підозрює, що я не брав участі в жодних змаганнях вже півроку. Ніхто. У мене не було жодного спарингу протягом цього часу. І все ж, я виходжу на поле і не переймаюся. Хоча, звичайно, відчуваю тривогу, адже знаю, що мої суперники мають практику, а у мене її немає. Я не можу обіцяти, що здобуду медаль на Паралімпійських іграх, оскільки всім програю. Але вірю, що з Божою допомогою все вийде цікаво.

- А десь виїжджати і шукати спаринг-партнерів, я так розумію, можливості немає?

- Ну так, це треба мати спонсора, щоб тренер домовлявся. Це важко, якщо чесно. Немає фінансів, щоб запросити людей, які будуть допомагати тобі готуватися. І мені дуже шкода, що парабадмінтон у нас не розвивається. Бо моя мрія - підняти прапор України. І я розумію, що ця мрія може не здійснитися.

Для мене велика честь виступати за Україну. Я не хочу виступати ні за яку іншу країну. Тільки за синьо-жовтий прапор. Тому що я народилася в Україні. Я можу жити у Франції, адже з часом я розумію, що в Україні жити дуже важко. І зараз не хочу туди їхати, тому що це небезпечно. Але для мене велика честь виборювати перемоги для України. Бо я є козачкою і вважаю, що Україна - дуже сильна і могутня.

Я прагну досягти результатів не заради слави, а щоб після мене хтось дізнався про мене і захотів займатися спортом. Я хочу стати прикладом. Щоб звертали увагу не на мене, а на те, що можна зробити, щоб люди надихалися і виступали, адже багато людей з обмеженнями здатні досягти успіху. І я хочу, щоб наша країна стала історично визначною у спорті та інших сферах.

- Ви здобули титул чемпіонки світу 2022 року вже після початку повномасштабного вторгнення РФ?

- Так. Це була надзвичайно значуща перемога. Я вірю, що вона була дарована мені Богом. На той момент я вже перебувала у Франції. Незважаючи на відсутність належних спаринг-партнерів, кожного ранку я прокидалася о третій годині ночі. Поки тренер і його дружина ще спали, я виходила на двір і тренувалася до п'ятої години. Я робила це таємно, бо неймовірно прагнула перемогти.

Зараз я також багато працюю. Не знаю, які плани має для мене Бог, але мрію, щоб у Парижі це була перемога. Якщо ж здобуду третє місце, буду неймовірно вдячна. Для мене це буде як перша медаль.

Чи вдалося вам покинути Дніпро до початку вторгнення у лютому 2022 року?

- Ні, вже після двох місяців повномасштабної війни. Це дуже страшно, якщо чесно. А вже після мого від'їзду на Перемозі в Дніпрі бомбануло так, що повністю знесло квартири, а там знаходиться наш гуртожиток. У ньому просто повилітали всі вікна. Але дякую Богу, що моя кімната ціла. Влучання було з іншого боку, тому мій не дуже зачепило.

І коли люди втратили житло і не знали, де їм жити, то я сказала, що можете прийти в мою кімнату, я буду платити, але щоб люди були в безпеці.

- Як ви знайшли можливість виїхати до Франції?

У Всесвітній федерації бадмінтону є людина з Франції на ім'я Річард. Він зацікавився мною після того, як я стала чемпіонкою в Дубаї у 2021 році, і висловив бажання спілкуватися. Коли розпочалася війна, він запитав, чи може якось допомогти. Протягом двох місяців він пропонував підтримку та запрошував нас, але мій тренер не міг поїхати, оскільки він чоловік. Тоді Річард написав офіційний документ, який ми відправили до Інваспорту. Інваспорт надав дозвіл, і ми всі вирушили до Франції, щоб жити і тренуватися там.

- А з якими думками їхали на чемпіонат світу-2022? Як розвивались події того історичного турніру?

Саме в той момент я дізналася про смерть мого друга, і це було для мене справжнім шоком. Я переживала великий стрес і не могла уявити, як далі грати. Проте японці надали нам величезну підтримку, забезпечивши нас готелем і харчуванням. Готуючись до старту, я не знала, що зі мною відбувається, але постійно повторювала, що стану чемпіонкою. Я відчувала це всім своїм єством. Навіть іноземці підходили до мене і говорили: "Це – майбутня чемпіонка".

Коли я грала, то ніби втрачала спогади. Але коли виграла чемпіонат світу, то вигукнула: "Так, так, так, Україна!" Піднявши руки вгору і кричачи "Україна, так!", я відчула, ніби душа покинула тіло. Стояла там і відчувала, як мене підштовхує щось невидиме. До сьогодні не можу повірити, що стала чемпіонкою світу.

Коли я покинула корт, навколо розляглися гучні оплески, і всі бажали мені перемоги. Я щиро вдячна цим людям за їхню підтримку. Коли я ступила з корту, відчула, що ноги наче не торкаються землі. Я схопилася за стіну, усвідомивши, що ось-ось знепритомнію. Я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Проте це була значуща перемога, в яку я глибоко вірила.

Протягом шести днів я відчувала себе так, ніби в мене був якийсь допінг. Але ж я нічого не приймала. В Україні бракує фінансів навіть на фармакологію. Трохи допомагають, зовсім трохи. Але наразі нічого немає. Є лише колаген, і то завдяки моїй знайомій. Коли немає підтримки з фармакологічної сторони, чесно зізнаюся, це дуже складно і виснажливо.

Іноді в мене зовсім не вистачає сил. А ще потрібно відновлюватись: масажі, плавання, сауни. Цього року я була на масажі лише двічі. Тому я просто молюся і прошу, щоб змогла виконати все чесно. З одного боку, я зможу сказати, що всього досягла завдяки власним зусиллям і можливостям свого тіла. Мої "добавки" - це правильне харчування та сон. І я вірю, що таким чином можу щось довести.

- Для вас це перші Паралімпійські ігри, не було можливості відібратися в Токіо-2020?

- Тоді ще не було мого класу. І ви знаєте, це перший вид спорту, де я захотіла потрапити на Паралімпійські ігри. І я змогла це зробити, дякуючи Богу. Тому якщо я чогось хочу, я це роблю. Ще є мрія. І зрозуміло, що це медаль Паралімпіади, а там вже - як Бог дасть. Я не скажу, що хочу бути золотою, бо до "золота" я не зможу зараз дійти. Адже китаянка з'явилася, індонезійка.

Я змагаюся з суперницями, які не мають протезів. І тут виникає певна складність. Вони вже грають багато років, що в бадмінтоні має велике значення. П'ять років гри в цьому виді спорту — це дуже мало. Десять років — це вже звична справа для бадмінтоністів. Отже, досвід відіграє важливу роль. Проте, незважаючи на це, я почала займатися бадмінтоном у свої 23 роки й за три роки здобула титул чемпіонки світу.

Єдине, що мене справді заспокоює, це те, що я стала першою, хто це зробив. А китаянка лише цього року здобула титул чемпіонки світу після 22 років наполегливих зусиль. Індонезійка також дуже довго йшла до цього і грає вона чудово. Її інвалідність відрізняється від моєї, але це не применшує її досягнень. Чесно кажучи.

Коли я відходжу і завдаю удару, уся вага переноситься на одну ногу, і мені потрібно зробити два кроки, щоб повернутися в попереднє положення. В той час, як вона відступає назад, згинає коліна і швидко повертається. А я балансую на одній нозі, щоб контролювати передню і задню частини корту. Друга нога для мене виконує лише роль стабілізатора і не бере активної участі.

Якщо я опинюся на корті з протезом на нозі, все - мене спіймали, і я більше нічого не зможу зробити. І не тому, що бракує бажання, просто протез обмежує мої можливості. Ця "штуковина" ще й б'є в кістку іншої ноги, де проходить вена, і це викликає сильний біль, але я мушу тримати рівень.

Інколи буває так, що я бігаю, виграю розіграш, а потім починається інша гра і посеред розіграшу я, хоп, і зупинилась. Ти бачиш цей волан, але не можеш до нього дістатися. Не знаю, як пояснити, можливо, це пов'язано з протезом, адже у грі мені важко слідкувати, як я ставлю ногу. Тому, виходячи на гру, я завжди кажу: "Боженька, допоможи мені добре відчувати корт, суперника і щоб мої ноги були гармонійні з моїм пересуванням". Бо якщо я неправильно стану, то або падаю, або ще щось.

Тим часом дівчина без протезу бігає нормально. Наприклад, у китаянки частина ноги начебто паралізована, але навіть якщо нога деформована, але своя, це їм на руку, допомагає. До того ж вони обидві можуть згинати ноги. Я зверталася до Всесвітньої федерації з питанням, чому так. Мені відповіли, що не вистачає фахівців із протезування. Я кажу: звісно, адже ви берете таких.

Знаєте, дуже важко змиритися з тим, що я могла б на цих змаганнях стати чемпіонкою, але тепер мені це навряд чи вдасться через тих, хто прийшов до нас. І ці спортсменки з'явились тільки у 2023 році, раніше їх не було.

- Якраз під Паралімпійські ігри?

- Так. Це справді несправедливо і боляче, особливо коли усвідомлюєш, скільки зусиль ти доклав до цього. Тут мова не про заздрість, а про справедливість. Якщо я програю іншому протезнику, то це стимулює мене працювати краще. Але коли все відбувається таким чином... У кінцевому результаті ми, протезники, всі опиняємося у програші.

Є дівчина з паратеквондо, вона з ручками, але вони дуже маленькі. А вони ж там б'ються лише ногами. І перед самими Паралімпійськими змаганнями у них змішали класи, і вона боролася вже з людьми, які з руками. Тобто, коли вона їх б'є, вони руками закривають корпус, а їй понадавали так, що дякуй Богу, що жива залишилась. І, звісно, залишилась без медалі. І це вкрай несправедливо, бо вона дуже багато працює. Дуже.

Я звертаюся до Бога з проханням про справедливість на цих змаганнях, адже так несправедливо жити в умовах війни, позбавленим власного дому, без належної медичної допомоги та фінансових можливостей для підготовки. Хоча Інваспорт нам суттєво допомагає, цього все одно недостатньо. У Франції, наприклад, таких ресурсів вистачає лише на харчування.

- Ви вже два роки у Франції, з особистих спостережень, як ставляться тут до України?

Французи надали нам значну підтримку і висловлюють співчуття щодо нашої ситуації в країні. Усім, хто приїздить до Франції, зазвичай доводиться працювати та вивчати мову, але для нас зробили виняток — ми не зобов'язані ні працювати, ні вчити мову, і безкоштовно проживаємо в будинку, який нам надала держава. Це величезна допомога, оскільки самостійно я б не впоралася, адже ще плачу за гуртожиток в Україні, а життя у Франції дуже дороге.

Думаю, що після Паралімпіади вони вже настільки сильно підтримувати не будуть, але велика їм вдячність за ці два роки. І в цілому до України французи ставляться добре. До речі, своєю перемогаю я б могла подякувати і Франції, адже вона зробила такий вклад.

Також перед Паралімпійськими іграми в мене було сильне бажання відвідати Україну і відчути рідну землю під ногами.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, що Україна здобула свою першу медаль на Паралімпійських іграх 2024 року.